Про себе...

На світ я з’явився 13 січня 1953 року в маленькому містечку Городищі, на Черкащині. Привела мене в нього моя мати Неоніла Пожар, яка все своє життя пропрацювала головним бухгалтером. ЇЇ батька звали Ялесій і був він управляючим залізничної станції. Ми мали добротну хату, сарай, погріб, двір, криницю, сад, землю для врожаю,  квітів, малини, бузку та горіхів… Все це було на перехресті двух доріг. На КУТКУ! 

Батька мого звали Петро, родом він був із Млієва. Зі спогадів тих хто його знав, це була людина безмежної доброти і майстер на всі руки. В чому із часом  переконався і я сам. А ще, у вільний час він вів весілля і чудово грав на баяні. Коли мені було три рочки він вирішив “зробити” з мене пюпітр. Тримаючи переді мною ноти, я підсвідомо вбирав у себе мелодії вальсів, танго, фокстротів та польок, які з часом проявили жагу до створення своїх в.ласних мелодій і пісень.

Про гітару...

Одного разу я потрапив у МБК на сольний концерт гітариста, і настільки був вражений грою, що у мене піднялася температура. Прийшовши додому, я зняв зі стіни дошку, на якій ріжуть овочі, забив на вушко цвяхи, натягнув на них дріт, сказав мамі що буду ночувати в літній кухні… і грав! Я грав всю ніч! Аж допоки не заснув…  Прокинувся я від маминого крику. Побачивши настолі дві калюжі крові, в яких лежали мої долоні, вона схопила цей “інструмент” і розтрощила його об горіх. Тоді я в крик! Біжу через дорогу до баби Явдохи, беру більшу дошку, з більшим вушком, забиваю в неї знову цвяхи… Словом на другий день, побачивши, що зі мною нічого не можна було вдіяти, мама все-таки десь знайшла мені стареньку семиструнну гітару. Боже! Радості не було меж!

А ще, одного разу, повертаючись зі школи я почув як через відкриту кватирку линуть звуки гітари. Зайшовши в хату я завмер, тому що побачив і почув те, чого ніколи не бачив і не чув. Мама сиділа і на гітарі грала класику!

Про долю...

Шкода, що коли мені було чотири рочки тато й мама розлучилися. Шкода… Але я тішуся від того що вони були роумними людьми і я постійно зусрічався з батьком і він мене багато чому навчив, працюючи завклубом і культ-масовиком у Черкаському оздоровчому санаторії. З часом мама одружилася вдруге на дяді Васі, який підтягувався на одній руці на гільці горіха двадцять раз, тримаючи ноги під кутом. А потім на світ з’явилася і моя сестричка Наташа. Після закінчення Київського вищого вузу, за розподілом, як економіст – потрапила в Ригу. А я, після бурхливих і юнацьких років поступив у Дніпропетровське хореографічне училище. По його завершенню в 1974 році став студентом Київського театрального інституту ім. Карпенка Карого, факультет драми і кіно. По закінченню навчання, як актор був запрошений до Київського театру юного глядача. 

Про ТЮГ...

А далі неповторні 7 років театрального життя. Репетиції, вистави, гастролі, ролі другорядні і головні! Незабутніми залишаються в памяті роки проведені з молодим і талановитим колективом,  який чудом зібрав головний режисер ТЮГу Микола Мерзлікін. І яка насолода була грати з такими яскравими партнерами як: Лера Чайковська, Віталій Савчук, Олександр Гетманський, Сергій Озиряний, Богдан Бенюк, Григорій Гладій та актори старшого покоління. Допоки не прийшов 85-ий зі своїми соціальними і політичними потрясіннями! 

Про зміни...

Театр покидає Микола Мерзлікін, а за ним і кращі актори, переходячи в інші театри шукаючи кращої “репертуарної політики”. У протидію застарілим формам я і режисер ТЮГу Євген Перебінос, вирішили створити Київський театр одого актора. І в 1985 році було поставлено моноспектакль “Двісті десять кроків”. Ця робота була показана в БА і все пройшло фантастично, але влада ідею не підтримала. В результаті Євген покинув ТЮГ і пішов в Укрконцерт, створивши знаменитих «Кроликів», а мене запросили в Чернівецьку обласну філармонію в якост і актора і керівника Експериментального драматичного ансамюлю. (ЕДА)

Про нове...

Три роки творчої і натхненної роботи з молодим колективом. З гастролюючим сатиричним шоу “Не зважаючи на лиця…”. Об’їхавши ввесь, на той час Союз, ми потрапили у Хмельницький. Ось тут і відбувся переломний момент у моєму житті! Відбулася розмова з директором філармонії Віктором Пасекою та худрком Анатолієм Горпінчуком, що до моєї давньої мрії створити театр одного актора. Показавши фрагмент з моновистави «Двісті десять кроків» я і був запрошений, разом зі своїми друзями-техніками Євгеном Ракетянським та Віктором Власовим, до Хмельницької обласної філармонії. З метою створити філармонічний моно- театр “КУТ”. Так і сталося!

Про успіхи...

А далі репетиції, вистави, гастролі, фестивалі, конкурси та нагороди. Приз глядацьких симпатій на першій “Червоній Руті – 89”. Перемога на першому Міжнародному театральному конкурсі моновистав в Пермі (1990р.) Перемога на Всеукраїнському фестивалі авторської пісні “Оберіг – 92”.

Про Кут...

Рушійною подією для змін стало проголошення Незалежності України!  Саме ці фактори і дали мені можливість заявити про створення окремого міського моно-театру “КУТ”. І в лютому 1992 року, рішенням сесії  міської ради, було такий театр створено. У центрі міста з актовим камерним залом, відповідними цехами і штатом.

Зима. В день і в ночі. Не покладаючи рук купка мрійників творила історію Кута.  Відбувалася реконструкція маленького кінотеатру документальної хроніки в камерний драматичний театр одного актора. Повірили в цю ідею всі!  Альбін Тарчевський, Євген Ракитянський, Григорій Лабай, Олександр Супрун і навіть колишній мер міста Михайло Чекман, який все робив для того, щоб Кут відкрився в запланований день і час. І такий день настав…

1993 рік! 24 серпня, на День Незалежності,  відкривається перший театральний сезон Хмельницького міського моно-театру “КУТ”. Відкривається монодрамою «Прокляті роки», за творами репресованих поетів. Вистава мала шалений глядацький успіх і театр на довгі роки стає своєрідною родзинкою для хмельничан та гостей міста.

Про Розкуття...

1994 рк. Відкриття Другого театрального сезону відбулося прем’єрою монодрами  “Поет  і Кат”, за пєсою хмельничанина Броніслава Грищука. Цього ж року я створюю Всеукраїнський фестиваль мономистецтв «Розкуття», який упродовж наступних 19 сезонів збирає навколо себе акторів, поетів, музикантів, бардів та майстрів оригінального жанру, які дарують глядачам своє сольне мистецтво.

За всі ці роки серед учасників «Розкуття» були такі видатні майстри сцени як: Б. Ступка, О. Ступка, А. Роговцева, В. Заклунна, М. Олялін, І. Гаврилюк, Л. Сердюк, Л. Кадирова, І. Бонітенко, В. Талашко, П. Бенюк, Б. Бенюк, А. Хостікоєв, Е.. Нещук, І. Шведов, В. Щестопалов, В. Завальнюк, К. Гнатенко, В. Соляник, К. Стеценко, С. Бедусенко,  І. Завадський, Р. Файфура, Тр. Стас, А. Горчинський, О. Смик, З. Слободян, Е. Драч, В. Самайда, Г. Лук’яненко, І. Білий, О. Богомолець, І. Жук, А. Єськов,О. Володарський, Я. Таксюр, В. Ж,данкін, Н. Бурмака,  О. Коляда,  А. Цвид, О. Матушек, Й. Осецький, П. Гірник, І. Байдак В. Міхалевський, М. Лисайчук та інші…,

Про нові прем'єри...

У 1995 році третій театральний сезон КУТа відкривається сатиричним моно-шоу «Сало в шоколаді». На Всеукраїнському конкурсі гумору та сатири «Море сміху – 95», на кубок Аркадія Райкіна (м. Запоріжжя,) ця вистава розділила перше місце з Андрієм Данилком (Вєркою Сердючкою). А в 1998 році, на першому Всеукраїнському конкурсі гумору та сатири на кубок Андрія Сови, (м. Одеса), я отримую Гран-Прі., 

У 1996 році четвертий театральний сезон відкривається постановкою власної п’єси для дітей «Я-Клоун!», яка на Міжнародному театральному фестивалі у Трабзоні (Туреччина) отримала «Дзеркальний приз». Два роки поспіль театр перебував у постійних гастролях, пов’язаних із запрошеннями на фестивалі та конкурси.

У 1998 році шостий театральний сезон відкривається мономістерією «Магія душі», за книгою Лева Силенка «МАГА ВІРА», яка у 2000 році стає лауреатом Міжнародного театрального фестивалю “Різдв’яна містерія” (м. Луцьк.) З 2000 року по 2006 рік театром було створено чотири моновистави:

 

 “Інєкція щастя”- за п’єсою Євгена Курмана, (режисер-Є.Курман).

Акомпаніатор” – за пєсою Марселя Мітуа, (режисер – О. Голотюк).

“Словоспів” – за поезією Йосипа  Осецького, (режисер -В. Смотритель).  

“Гоголь – реінкарнація” – за п`єсою Євгена Курманана. (режисер-Є. КУрман.)

На Міжнародних театральних фестивалях і конкурсах ці роботи отримали титул «Майстер сцени» та володаря “Гран-Прі”,

2006 рік. Мені було присвоєно  почесне звання – Заслужений артист України.

2008 – 2010 роки для мене стаютьнаковими. В 2008 році в мене народжується син Богодар. Робота з двома  самобутніми режисерами Ярославом Мельничуком (постановка історичної монодрами Мазепа), та Мирославом Гринишиним, (постановка моновистави  «Щоденник збоченця”, за романом О. Набокова – Лоліта).

З 2012 по 2016 роки я беруся за написання власних п’єс. Їх ставлю і граю як актор: Казка «Дурман кульки» – мономюзикл для школярів 4-6 класів. Ессе «Не промовчи Шевченка у собі..!» – сповідь барда та  «Птах Душі» – життя і творчість ВасиляСтуса.

Депресія...

В 2016 році, від  тяжкої хвороби, помирає моя кохана дружина Лариса…Жах! В цей же рік за вагомий внесок у розвиток драматичного мономистецтва та високий акторський рівень, я був удостоєний почесного звання – Народний артист України. 

…зникає все бажання творити…все сіре…в голову лізуть різні думки…бродіння по ночам…і тільки син повертає мене до смислу життя. За останні шість років, виходячи з депресії, глядачі побачили ще моїх чотири авторські роботи: “Смотритель ночі” – мономюзикл за участю відомих музикантів: В, Відоменка, Ю. Старушкіна, О. Крижанівського, О. Карачуна,“Кутівські історії”- акторська бувальщина. “Відлюдько” – за повістю І. Франка “Сойчине крило” та “Мені вже тільки – 70!” – сповідь моно-директора про моно-актора. Саме ця вистава і поставила крапку на творчому шляху стаціонарного міського моно-театру “КУТ”.

А ще про Відлуння...

З 2008 по 2014 рік я був  незмінним директором Міжнародного  фестивалю моновистав «Відлуння». Президентом і художнім керівником якого була і є Ніна Мазур. Фантастичні дні! Родинні не повторні вечори “Відлуння дня” .Приємно що мою організаторську працю було  відзначено Генеральним секретарем МІТ ЮНЕСКО С. Б’янконе. Саме на цьому фестивалі побували учасники  більше як з 26 країн світу!

А ще про проєкти...

Був засновником таких мистецьких проектів, як: «Молода еліта міста», «Ветеран», «Гість Кута»,  та директором і режисером фестивалю “Я – Українка!”. Засновником якого була і є Емілія Німцович. Медик, віддана Україні жінка душею і серцем.

Ковід і війна...

Ковід і Війна 2022 року поставили театр на межу виживання. Обмеження глядачів у глядацькій залі,  зоборони перебувати у театрі під час сирен, безкоштовні, благодійні вистави для переселенців  все це призвело до безгрошівя. Театр як такий постав перед загрозою закриття. Я почав шукати вихід із цієї  пастки. Числені виступи за стінами кута у госпіталях, військових частинах були благодійними і звичайно теж не давали прибутку.

Про волонтерство...

І тоді  розпочалися “мандри”! Зі своїм 14-річним сином Богодаром, як звукооператором, дорослі техніки не мали права виїзду за кордон. Оксаною Петровою, водієм свого авто і надійною помічницею, ми почали робити виступати для біженців мамів з дітьми, що потрапили за кордон. По мотелях, школах, аренах  Словаччини, Чехії, Польщі. Ці виступи були для них як кисень що  повертає життя. Але Кут,  як такий, все далі і далі віддалявся від мене і самотній, холодний і кинутий зігрівався лише теплом відданих йому кутівців і їхньою вірою в ПЕРЕМОГУ!

Про зарубіжжя...

Контингент переселенців і біженців за кордоном все збільшувався. І ось тоді доля нас привела до Лондона, в український центр, де нами були зіграні вистави як для дорослих так і для дітей. Коли за кордоном звучить рідне слово передати відчуття глядачів майже не можливо! А  далі промови, пісні на акціях протесту на лондонському Євромайдані, та виступи по збору коштів на підтримку ЗСУ. Нові знайомства!  Друзі!  Плани! 

Але мене до себе як магнітом постійно тягнув Кут! І я літав! З Лондона до Хмельницького, щоб грати планові вистави на стаціонарі і знову повертався в Британію. І от вся ця шарпанина, нервозність, нестача коштів, а ще вік, здоровя, навчання Богодара у британській школі, закінчення контракту ( 27 лютого 2023 р.) – все це і підштовхнуло мене до свідомого написання заяви про  самозвільнення. Ось так!

Остання моновистава...

Мені вже тільки – 70! “Аплодисменти… квіти… дарунки… промови друзів… На наступний день промова мера міста Олександра Симчишина в сесійній залі міської ради…овації депутатів… квіти…ось все раптом стало минулим! 30 років акторства і керівництва театром – це не простий шлях для однієї людини!

Про майбутнє...

Але всьому настає свій кінець! А кожен кінець – це початок чогось нового і незвіданого. І я вирішив не лише підставити сину плече в навчанні за кордоном,  ай паралельно знайомити світ з таким явищем як –    МАНДРУЮЧИЙ МОНО-ТЕАТР «КУТ”Зі своїм реквізитом, костюмами, технікою, а саме головне з 30 річним репертуарним надбанням. А це більше як 15 різножанрових, діючих моновистав. Вистави граються як українською так і аглійською мовами.

п.с.

Кристюючись можливістю хочу низько вклонитись усім кутівцям, яких в різні часи  доля приводила до Кута і які віддано і терпеливо тягли “кутовіз”, наповнюючи його різними мистецькими проєктами. 

Виконавчі директори: Альбін Тарчевський, Ніна Блажнова, Микола Широкий, Олег Чумаченко.

Бухгалтери: Олександр Супрун, Григорій Волошин, Світлана Колодзінська, Ірина Кучма, Галина Огільба;

Адміністратори: Роман Діброва, Юрій Цикра, Олег Чумачено, Анатолій Борщенко, Олександр Бобровніков, Наталя Тарасова;

Техніки: Євген Ракитянський, Віктор Власов, Володимир Муляр, Олег Стріхар, Руслан Божок, Олексій Білоусов, Володимир Балан та два Дмитра; 

Костюмери-бутафори: Ірина Богуш, Олена Смотритель, Наталя Білоусова, Валентина Розсоша;

Завгоспи: Іван Авдієвський, Юрій Цикра, Анатолій Дейчук, Олег Чумаченко, Іван Бохановський.

Пам’ятне фото учасників міжнародного фестивалю моновистав “Відлуння – 2019″